Судова практика

Правовий висновок Верховного Суду України по справі про поділ майна подружжя, визнання договорів відчуження транспортного засобу недійсними, визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, де одночасно розглядалось питання про те, чи потрібна згода іншого з подружжя при укладенні правочину на відчуження майна

a38_top

П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

8 квітня 2015 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України у складі:

головуючого Гуменюка В.І.,
суддів: Григор’євої Л.І., Романюка Я.М.,
Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л.,
Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про поділ майна подружжя, визнання договорів відчуження транспортного засобу недійсними, визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2014 року,

в с т а н о в и л а :

14 квітня 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з вище зазначеним позовом та зазначала, що з 14 січня 1973 року перебуває в шлюбі з ОСОБА_2 За період шлюбу за рахунок кредитних коштів вони придбали автомобіль KIA Cerato. 10 жовтня 2010 року відповідачем ОСОБА_2 за дорученням передано у користування з правом розпорядження автомобіль ОСОБА_3 строком на 3 роки. Позивачка звернулась до відповідача з вимогою про повернення автомобіля, однак, ОСОБА_3 відчужив спірний автомобіль своєму батькові ОСОБА_5, який у свою чергу продав цей автомобіль відповідачу ОСОБА_4, який зареєстрував автомобіль на своє ім‘я.
Позивачка вказує, що згоди на відчуження автомобіля не надавала, і вважає його спільною сумісною власністю подружжя. З урахуванням останніх уточнень позовних вимог вона просила: визнати недійсними договори купівлі-продажу автомобіля KIA Cerato, визнати за нею право власності на 1/2 частину автомобіля, залишити іншу 1/2 частину цього автомобіля у власності ОСОБА_2.
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 7 серпня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Хмельницької області від 2 жовтня 2014 року, в задоволенні позову відмовлено.
Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1.
У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2014 року та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 60, 65 Сімейного Кодексу України (далі – СК України).
За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в заяві доводи, пояснення сторін, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає.
Відповідно до змісту пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підставою для перегляду судових рішень Верховним Судом України є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Відповідно до змісту статті 360–5 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Закону) Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
У справі, що переглядається, ухвалюючи судові рішення, суди виходили з того, що майно придбане за рахунок кредитних коштів, сплачених кредитору одним з подружжя, не є спільною сумісною власністю подружжя, а усна згода позивачки на користування спірним автомобілем та його відчуження третьою особою за дорученням позбавляє її права на визнання договору недійсним, а лише свідчить про її право на компенсацію вартості частки майна.
У наданих заявником для порівняння судових рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 листопада 2012 року, 22 лютого 2012 року, 29 січня 2014 року 17 вересня 2014 року та 8 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції виходив з того, що відчуження спірного автомобіля відбулось без згоди другого з подружжя, а тому оспорюваний договір купівлі-продажу спірного автомобіля в силу положень статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) є недійсним, а відчужений автомобіль є об’єктом спільної сумісної власності подружжя.
Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 60, 65 СК України.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Згідно статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об‘єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Отже, за змістом зазначених норм матеріального права належність подружжю майна, придбаного за час шлюбу за спільні кошти подружжя, на праві спільної сумісної власності законодавством презюмується, якщо інше не встановлено судом при розгляді справи.
Установивши, що спірний автомобіль придбано за час шлюбу та за спільні кошти подружжя, суди дійшли до помилкового висновку про те, що майно не належить подружжю на праві спільної сумісної власності.
Разом з тим, помилкове застосування судом статей 60, 65 СК України не потягло ухвалення судом незаконного рішення, а тому відповідно до частини другої статті 360-4 ЦПК України воно не може бути підставою для скасування судового рішення.
За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі встановленій законом.
Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана у письмовій формі.
Однак, відповідно до положень частин першої та другої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна зі сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним
Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім‘ї майна.
У випадку порушення письмової форми надання згоди на вчинення відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину) якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним.
Судами встановлено, зокрема, з пояснень позивачки, що спору про поділ майна подружжя між нею та чоловіком немає, їй завчасно було відомо про намір її чоловіка видати довіреність зятю і на її видачу вона погодилась, узгодивши з чоловіком майбутній продаж автомобіля покупцеві, обраному ОСОБА_3, подружжя лише намагається повернути кошти за придбання автомобіля з ОСОБА_3, а тому суди дійшли законного висновку про наявність її згоди та про відсутність підстав для визнання договору недійсним, а також про наявність у позивачки права на відповідну компенсацію її частки у відчуженому представником чоловіка ОСОБА_3 спільному майні, який як представник діяв в інтересах подружжя на підставі доручення.
З огляду на зазначене необхідно дійти висновку, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, що відповідно до ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України є підставою для відмови в задоволенні заяви.
Керуючись статтями 355, 360-5 (в редакції, що діяла до набрання чинності Закону), 360-3 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пункту 3 частини 1 статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.І. Гуменюк

Судді Л.І. Григор’єва
Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

В.М. Сімоненко

 

 

 

Теґи:  , , , , , , , , , , , , 2016-02-27

replica watches sale
cheap replica watches