Судова практика

Правовий висновок Верховного Суду України по справі про визнання права власності на об’єкти самочинного будівництва

ВСУ оприлюднив правову позицію по справі № 6-225цс15 від 28.01.2015р., предметом якої був спір про визнання права власності на об’єкти самочинного будівництва.
Так, згідно з частиною третьою статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
До початку реалізації права на забудову конкретної земельної ділянки особа зобов’язана у встановленому порядку набути право власності або користування на цю земельну ділянку.
Особа, яка здійснила самочинне будівництво об’єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку статті 331 ЦК України.
У справі, яка переглядається, суд, установивши, що відповідачі здійснювали реконструкцію об’єктів нерухомості, розташованих на земельній ділянці, яка не була їм надана у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно, дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для визнання за відповідачами права власності на спірні об’єкти нерухомості відповідно до положень статті 331 та частини третьої статті 376 ЦК України.

Детальніше

Теґи:  , , , , , , , , , 2016-02-27

Правовий висновок Верховного Суду України по справі про поділ майна подружжя, чий шлюб не зареєстрований

ВСУ на засіданні Судової палати у цивільних справах 11 березня 2015 року ухвалив постанову у справі № 6-211 цс14, предметом якої був спір про поділ спільного майна подружжя.
У своєму висновку, суд вказав на факти, які необхідно встановити при вирішенні спору про поділ майна подружжя, чий шлюб не зареєстрований.
Так, судам під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого до 1 січня 2004 року особами, які проживали однією сім’єю, але не перебували в зареєстрованому шлюбі, необхідно було встановити не лише обставини щодо спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці. Тобто сам факт спільного проживання сторін у справі не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є її власністю.
Тільки в разі встановлення цих фактів та обставин положення частини першої статті 24 КпШС України, частини першої статті 17Закону України “Про власність” вважається правильно застосованим із дотриманням рекомендацій, які містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 “Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України” та від 22 грудня 1995 року № 29 “Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності”.
Саме до цього по суті зводяться правові висновки, що викладені в судових рішеннях від 24 липня 2013 року у справі № 6-19562св13, від 18 березня 2013 року у справі № 6-44349св12, від 29 лютого 2012 року у справі № 6-250св12.

Детальніше

Теґи:  , , , , , , , 2016-02-27

Правовий висновок Верховного Суду України у справі про стягнення кредитної заборгованості, де одночасно розглядалось питання про особливості обчислення позовної давності в кредитних зобов’язаннях

Верховний Суд України опублікував правову позицію у справі №6-31 цс 15, предметом якої був спір про стягнення кредитної заборгованості .
При розгляді цієї справи ВСУ зробив правовий висновок щодо особливостей обчилення позовної давності в кредитних зобов’язаннях.
Так, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.
Загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки (стаття 257 ЦК України).
Для окремих видів вимог законом встановлено спеціальну позовну давність.
Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права чи про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Так, за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п’ята статті 261 ЦК України).
Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252–255 ЦК України.
При цьому початок перебігу позовної давності пов’язується не стільки зі строком дії (припиненням дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Аналізуючи норми статей 261, 530, 631 ЦК України, слід дійти висновку про те, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов’язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими відсотками, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду з позовом щомісячні платежі (з відсотками) в межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. В останньому випадку, перебіг позовної давності буде починатись залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів.
Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.
Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року (№ 6-116цс13), 19 березня 2014 року (№ 6-20цс14) та 18 червня 2014 року (№ 6-61цс14).

Детальніше

Теґи:  , , , , , , , , , 2016-02-27

Правовий висновок Верховного Суду України по справі про присудження співвласнику грошової компенсації за частку у спільному майні

Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 13 січня 2016 року розглянув справу № 6 – 2925 цс 15, предметом якої був спір про присудження співвласнику грошової компенсації за частку у спільному майні.
При розгляді цієї справи Верховний Суд України зробив правовий висновок, відповідно до якого положення статті 365 ЦК України регулюють випадки, коли позивач – співвласник майна, домагається позбавлення права власності на частку майна інших співвласників – відповідачів по справі.
Випадки, коли співвласник майна бажає позбутися належної йому частки в спільному майні шляхом отримання від інших співвласників компенсації вартості належної йому частки та визнання за останніми права власності на все майно регулюються ст. 364 ЦК України.
З врахуванням закріплених в п. 6 ст. 3 ЦК України засад справедливості, добросовісності та розумності, що спонукають суд до врахування при вирішенні спору інтересів обох сторін, при розгляді справ, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, суди мають встановити наступне: чи дійсно є неможливим виділ належної позивачу частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; чи користуються спільним майном інші співвласники – відповідачі по справі; чи сплачується іншими співвласниками, які володіють та користуються майном, матеріальна компенсація позивачу за таке володіння та користування відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар.

Детальніше

Теґи:  , , , , , , , , , 2016-02-27

Правовий висновок Верховного Суду України по справі про звернення стягнення на предмет іпотеки, де одночасно розглядалось питання про те, чи може суд застосовувати позовну давність за власною ініціативою

Верховний Суд України опублікував правову позицію у справі № 6-25 цс 15 від 18 березня 2015 року, предметом якої був спір про звернення стягнення на предмет іпотеки.
При розгляді цієї справи ВСУ зробив правовий висновок щодо застосування строку позовної давності.
Так, виходячи із основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізуючи норми розділу V ЦК України “Строки та терміни. Позовна давність” у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність.
Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов’язана лише із наявністю про це заяви сторони.
Таким чином суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.

Детальніше

Теґи:  , , , , , , , 2016-02-27

Правовий висновок Верховного Суду України по справі про захист прав споживача страхових послуг, де розглядалось питання про розмір неустойки як відповідальності страховика за договором страхування

Верховний Суд України опублікував правову позицію у справі №6-126 цс 14, предметом якої був спір про захист прав споживача страхових послуг.
При розгляді цієї справи ВСУ зробив правовий висновок щодо розміру неустойки як відповідальності страховика за договором страхування.
Так, згідно зі статтею 16 Закону України «Про страхування», стаття 979 ЦК України договір страхування – це письмова угода між страхувальником і страховиком, відповідно до якої страховик бере на себе зобов’язання в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.
Отже, за своєю правовою природою договір страхування є договором про надання послуг.
Відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів» цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
А відповідно до пункту 22 статті 1 цього ж Закону споживач – фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника.
Таким чином, на підставі аналізу вищевказаних правових приписів та урахуванням пункту 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 року № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», можна зробити висновок, що до відносин, які регулюються нормами Закону України «Про захист прав споживачів», належать, зокрема, відносини, які виникають при укладенні договору страхування.
У частині п’ятій статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» установлено, що в разі якщо виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня в розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством.
Одночасно законодавством, що регулює правовідносини у сфері страхування, визначено, що в разі несплати страховиком страхувальникові або іншій особі страхової виплати страховик зобов’язаний сплатити неустойку в розмірі, встановленому договором або законом (статті 992 ЦК України).
А згідно з частиною четвертою статті 16 Закону України «Про страхування» однією з істотних ознак договору страхування є визначення в ньому відповідальності за невиконання або неналежне виконання умов договору.
На підставі викладеного, можна зробити висновок що положення щодо відповідальності страховика, закріплені в Законі України «Про страхування» та главі 67 ЦК України, є спеціальними нормами права, а в Законі України «Про захист прав споживачів» – загальними.
Розмір неустойки як відповідальність страховика за договором страхування має бути визначено у такому договорі. Якщо ж такий розмір не було визначено сторонами в договорі страхування, то до спірних правовідносин застосовується частина п’ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо укладений договір страхування спрямований на задоволення особистих потреб застрахованої особи.
Отже, на підставі наведених правових приписів, принципу заборони притягати особу двічі за одне й те саме правопорушення, а також правил застосування конкуренції правових норм, за умови, що укладений договір страхування спрямований на задоволення особистих потреб застрахованої особи, страховик несе відповідальність у вигляді розміру неустойки, визначеного в договорі страхування (у разі відсутності визначення розміру в договорі – у розмірі, визначеному в Законі України «Про захист прав споживачів»).

Детальніше

Теґи:  , , , , , , , , 2016-02-27

Правовий висновок Верховного Суду України у справі про поділ спільного майна подружжя, яке перебуває в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю та визнання договору дарування удаваним правочином

Верховний Суд України опублікував правову позицію у справі №6-38 цс 15, предметом якої був спір про поділ спільного майна подружжя та визнання договору дарування удаваним правочином.
При розгляді цієї справи ВСУ зробив правовий висновок щодо поділу майна подружжя, яке перебуває в статутному капіталі товариства.
Так, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи статтю 60 Сімейного кодексу України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто критеріями, які дозволяють надати спірному набутому майну режим спільного майна є:
1) час набуття такого майна,
2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття),
3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.
Тільки в разі встановлення цих фактів і визначення критеріїв норма статті 60 Сімейного кодексу України вважається правильно застосованою.
У зв’язку з викладеним грошові кошти, внесені одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується в інший об’єкт – право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому одним з визначних є той факт, що грошові кошти набуті подружжям під час їх спільного проживання.
Тому сам по собі факт придбання спірного майна приватним підприємцем для його використання у своїй підприємницькій діяльності не може бути підставою для визнання такого майна об’єктом права особистої приватної власності одного з подружжя.
Отже, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.

Детальніше

Теґи:  , , , , , , , 2016-02-27

Правовий висновок Верховного Суду України по справі про витребування майна з чужого володіння, визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування реєстрації права власності на нежитлові приміщення та зобов’язання звільнити приміщення

Верховний Суд України опублікував правову позицію у справі №6-267цс15, предметом якої був спір про визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування реєстрації права власності на нежитлові приміщення та зобов’язання звільнити приміщення.
При розгляді цієї справи ВСУ зробив правовий висновок щодо витребування майна з чужого володіння.
Так, положення статей 215, 216 Цивільного кодексу України ( правові наслідки недійсності правочину) застосовуються лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним, тому вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину.
Отже, реституція є правовим наслідком недійсності правочину і cпособом захисту цивільних прав, який може бути застосовано до відносин зобов’язального характеру, за умови якщо спір виник між сторонами недійсного правочину (договору).
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Детальніше

Теґи:  , , , , , , , 2016-02-27

Правова позиція Верховного Суду України по справі про визнання дій незаконними та зобов’язання вчинити певні дії, де розглядалось питання чи входить нарахована але не виплачена пенсія до складу спадщини

Верховний Суд України 24 червня 2015 року ухвалив постанову у справі №6-535цс15, предметом якої був спір про визнання дій незаконними та зобов’язання вчинити певні дії.
Суд зробив правовий висновок про те, що постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 1999 року № 1596 затверджено Порядок виплати пенсій та грошової допомоги за згодою пенсіонерів та одержувачів допомоги через їх поточні рахунки у банківських установах (далі – Порядок).
Відповідно до пункту 13 Порядку сума пенсії, що належала одержувачу і не була зарахована на поточний рахунок у зв’язку з його смертю, виплачується згідно зі статтею 52 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».
Кошти, переказані платником отримувачу, з моменту їх зарахування на банківський рахунок переходять у власність останнього, який має виключне право розпорядження ними, а банк у свою чергу в межах договору та відповідно до вимог законодавства виконує функції з обслуговування банківського рахунка клієнта (здійснює зберігання коштів, за розпорядженням клієнта проводить розрахунково-касові операції за допомогою платіжних інструментів тощо) і не є набувачем цих коштів.
Кошти після зарахування на рахунок отримувача стали його власністю, втратили свій цільовий статус (пенсії, соціальних виплат), та набули статус вкладу. При цьому перерахування (видача) вкладу можливе лише в порядок та спосіб, визначений законодавством, шляхом отримання спадщини спадкоємцями померлого вкладника.

Детальніше

Теґи:  , , , , 2016-02-27

Правовий висновок Верховного Суду України по справі про стягнення заборгованості по аліментам на утримання неповнолітньої дитини та пені за прострочення сплати аліментів

Верховний Суд України на спільному засіданні Судових палат у цивільних та господарських справах 01 липня 2015 року ухвалив постанову у справі №6-94цс15 у про стягнення заборгованості за аліментами на утримання неповнолітньої дитини та пені за прострочення сплати аліментів
Суд, при розгляді цієї справи, зробив правовий висновок про порядок нарахування пені за прострочення сплати аліментів.
Так, згідно з частиною першою статті 196 СК України при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.
З урахуванням правої природи пені, яка є дієвим стимулом належного виконання обов’язку та виходячи з того, що аліменти призначаються та виплачуються (стягуються) щомісячно, за змістом статті 196 СК України пеня нараховується на суму заборгованості за той місяць, в якому не проводилось стягнення аліментів.
При цьому сума заборгованості за аліментами за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється виходячи з того місяця, в якому аліменти не сплачувались.
Тобто неустойка (пеня) за один місяць рахується так: заборгованість за аліментами за місяць помножена на 1 % пені і помножена на кількість днів місяця, в якому виникла заборгованість. Загальна сума неустойки (пені) визначається шляхом додавання нарахованої пені за кожен із прострочених платежів (за кожен місяць).

Детальніше

Теґи:  , , , , , 2016-02-27

replica watches sale
cheap replica watches