Судова практика

Правовий висновок Верховного Суду України у справі про межі компетенції третейського суду при вирішенні спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки)

Верховний Суд України 11 листопада 2015 року ухвалив постанову у справі № 6-1716цс15, предметом якої був спір про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Суд зробив правовий висновок про те, що відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 цього Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 року) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
Згідно з частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.
Системний аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і під час виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки цим Законом від 3 лютого 2011 року виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
Незалежно від предмета та підстав спору, а також незважаючи на те, хто звернувся з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів».

Детальніше

Теґи:  , , , , , , , , , , , , , 2016-02-29

Правовий висновок Верховного Суду України щодо правил розмежування юрисдикцій у справах за скаргами на дії державного виконавця

Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 13 січня 2016 року розглянув справу № 6–2850цс15, предметом якої була скарга на дії державного виконавця.
При розгляді цієї справи Верховний Суд України зробив правовий висновок, відповідно до якого у випадку оскарження сторонами виконавчого провадження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця щодо виконання рішення суду, ухваленого за правилами ЦПК України, прийнятого 18 березня 2004 року, розгляд таких скарг здійснюється за правилами цивільного судочинства судом, який видав виконавчий документ.
У разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця щодо виконання рішення суду, ухваленого за правилами ЦПК України 1963 року, а також у разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця особами, які не є учасниками виконавчого провадження така скарга підлягає розгляду відповідно до ст. 181 КАС України.

Детальніше

Теґи:  , , , , , , , , , , , , , , 2016-02-27

Правовий висновок Верховного Суду України по справі про стягнення суми страхового відшкодування

Верховний Суд України 10.02.2016 р. висловив правову позицію у справі № 6-2878цс15 щодо стягнення суми страхового відшкодування.
Так, відповідно до статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
При цьому за змістом статті 993 ЦК України та статті 27 Закону №85/96-ВР до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
За змістом статті 1194 ЦК України в системному зв’язку зі статтею 993 цього Кодексу та статтею 27 Закону № 85/96-ВР можна дійти висновку про те, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди в межах різниці між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Детальніше

Теґи:  , , , , , , , , , , 2016-02-27

Правовий висновок Верховного Суду України у справі про стягнення боргу на користь кредитної спілки, де розглядалось питання, чи має право кредитна спілка відступати право вимоги за кредитним договором

Верховний Суд України опублікував правову позицію у справі №6-59 цс 15 від 15 квітня 2015 року, предметом якої був спір про стягнення боргу.
При розгляді цієї справи ВСУ зробив правовий висновок про статус кредитної спілки як кредитодавця.
Так, відповідно до частини 2 статті 1 Закону кредитна спілка є фінансовою установою, виключним видом діяльності якої є надання фінансових послуг, передбачених цим Законом.
Статтею 21 Закону визначено види господарської діяльності кредитної спілки, а пунктом 11 частини 1 цієї статті врегульовано, що провадження кредитною спілкою іншої діяльності, крім передбаченої Законом, не допускається.
Отже, кредитна спілка як кредитодавець з огляду на особливості правового статусу, визначеного Законом, не має права відступати право вимоги за кредитним договором, оскільки такі повноваження Законом не передбачені.

Детальніше

Теґи:  , , , , , , , 2016-02-27

Правовий висновок Верховного Суду України по справі про виселення члена члена сім’ї на підставі ч. 3 ст. 116 ЖК УРСР

Батька неповнолітнього сина, який, належить до членів сім’ї неповнолітнього, неможливо виселити як особу яка самовільно зайняла житлове приміщення.
До такого висновку у справі 6-14337 св 15 дійшов Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Позов був пред’явлений позивачем в інтересах свого неповнолітнього сина, з приводу виселення відповідача з родиною як осіб, які самоправно зайняли це приміщення, посилаючись на частину 3 статті 116 ЖК УРСР, відповідно до якої осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, задовольнив вимоги позивача, виходячи з того, що право неповнолітнього як власника спірної квартири порушене, а відтак – підлягає захисту.
Однак колегія суддів судової палати у цивільних справах ВССУ із такими висновками судів не погодилась, скасувала судові рішення і в своїй ухвалі від 1 липня 2015 року зазначила наступне.
Стаття 64 ЖК УРСР передбачає, що до членів сім’ї належать дружина, їх діти і батьки. У частині 2 статті 3 СК України зазначено, що дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Відповідно до статті 157 ЖК УРСР членів сім’ї власника житлового будинку (квартири) може бути виселено лише у випадках, передбачених частиною 1 статті 116 ЖК УРСР.
Тобто, відповідач, який є батьком неповнолітнього сина, належить до членів сім’ї неповнолітнього, і його виселення як члена сім’ї на підставі частини 3 статті 116 ЖК УРСР не передбачено.
Отже, ВССУ прийшов до висновку, що вирішуючи спір, суди виселили, крім відповідача, і членів його сім’ї, не з’ясувавши коло цих осіб та не залучивши їх до участі у справі, тобто вирішили спір щодо невизначеного кола осіб.

Детальніше

Теґи:  , , , , , , , , , , , , 2016-02-27

Правовий висновок Верховного Суду України у справі про визнання договору фіктивним

ВСУ на засіданні Судової палати у цивільних справах 21 січня 2015 року ухвалив постанову у справі № 6-197цс14, предметом якої був спір про визнання договору недійсним, визнання майна об’єктом спільної сумісної власності подружжя та визнання права власності на квартиру.
У своєму висновку суд роз’яснив, що правочин не може бути визнаний фіктивним, якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша – намагалась досягти результату.
Так, згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.
Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша – намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.
Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Детальніше

Теґи:  , , , , , , , , 2016-02-27

Правовий висновок Верховного Суду України по справі про визнання договору дарування недійсним

Верховний Суд України 02 грудня 2015 року ухвалив постанову у справі №6-2087цс15 визнання договору дарування недійсним.
Так, Верховний Суд України висловив правову позицію щодо того, що договір дарування, який встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
У справі, рішення в якій переглядається, суди залишили поза увагою доводи позивача щодо відсутності у нього волевиявлення на безоплатну передачу у власність відповідача належної йому частини будинку, оскільки він є особою пенсійного віку, тяжко захворів і потребував допомоги, а відповідачка запропонувала йому свою допомогу за умови переоформлення на неї частини його будинку. Укладаючи спірний договір, позивач помилявся щодо правової природи правочину, прав та обов’язків, які виникнуть після його укладення між ним і відповідачкою.

Детальніше

Теґи:  , , , , , 2016-02-27

Правовий висновок Верховного Суду України по справі про поділ майна фізичної особи-підприємця, яке є об’єктом спільної сумісної власності подружжя

Верховний Суд України опублікував правову позицію у справі №6-21цс15, предметом якої був спір про визнання права власності
Системний аналіз статей 57, 60, 61 СК України дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об’єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними.
Під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог статті 71 СК України, відповідно до якої поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки у разі неподільності майна (частина друга статті 364 ЦК України). При цьому, відповідно до частини третьої статті 71 СК України речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.
У справі, яка переглядається, судом встановлено, що нерухоме майно (нежитлові будівлі) набуте ОСОБА_2 в період шлюбу та використовується нею для здійснення підприємницької діяльності.
Разом із тим, зробивши висновок про те, що спірне майно відноситься до правового режиму спільної сумісної власності подружжя, суд апеляційної інстанції водночас дійшов взаємовиключних висновків про те, що це майно належить ОСОБА_2 як фізичній особі-підприємцю, та не вирішив по суті спір щодо поділу зазначеного майна.

Детальніше

Теґи:  , , , , , , 2016-02-27

Правовий висновок Верховного Суду України по справі про звернення стягнення на предмет іпотеки, де одночасно розглядалось питання про те, чи позбавляється кредитор права вимоги до спадкоємців боржника, у разі недотримання кредитором передбачених статтею 1281 ЦК України строків пред’явлення вимог

ВСУ оприлюднив правову позицію по справі № 6-33цс15 від 08.04.2015р., предметом якої був спір про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Аналіз норм статей 1216, 1218, 1219, 1231, 1268, 1269, 1296, 1297 ЦК України дає підстави для висновку про те, що спадкові права є майновим об’єктом цивільного права, реалізувавши які, спадкоємець, незалежно від отримання ним свідоцтва про право на спадщину, набуває прав на спадкове майно, в тому числі нерухоме (право володіння, користування), а з моменту оформлення права власності на нерухоме майно і право розпорядження ним.
Відсутність у спадкоємця, який прийняв спадщину, свідоцтва про право власності на спадкове нерухоме майно не позбавляє кредитора спадкодавця звернутися на підставі норми статті 23 Закону України «Про іпотеку» до такого спадкоємця, що зволікає з отриманням свідоцтва з вимогами про звернення стягнення на спадкове майно, яке є предметом іпотеки.
Оскільки зі смертю боржника зобов’язання з повернення кредита включаються до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статей 1281, 1282 ЦК України щодо строків пред’явлення кредитором вимог до спадкоємців і порядку задоволення цих вимог кредитора.
Недотримання кредитором передбачених статтею 1281 ЦК України строків пред’явлення вимог, (які є присічними, преклюзивними) позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців.
Оскільки, кредитор пред’явив вимоги до спадкоємців поза межами зазначених строків, підставою для відмови кредитору у зверненні стягнення на спадкове іпотечне майно є саме ця обставина, а не факт неотримання спадкоємцями свідоцтва про право власності на нерухоме майно.
Таким чином, враховуючи, що неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права не призвело до неправильного вирішення справи, а правильне по суті рішення не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань, підстави для скасування такого рішення відсутні.

Детальніше

Теґи:  , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , 2016-02-27

Правовий висновок Верховного Суду України по справі про поділ майна подружжя, визнання договорів відчуження транспортного засобу недійсними, визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, де одночасно розглядалось питання про те, чи потрібна згода іншого з подружжя при укладенні правочину на відчуження майна

Верховний Суд України 08 квітня 2015 року розглянув справу № 6-7цс15, предметом якої був спір про поділ майна подружжя, визнання договорів відчуження транспортного засобу недійсними, визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння.
Так, при розгляді цієї справи ВСУ зробив правовий висновок щодо особливостей вчинення правочину при відчудженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об‘єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Отже, за змістом зазначених норм матеріального права належність подружжю майна, придбаного за час шлюбу за спільні кошти подружжя, на праві спільної сумісної власності законодавством презюмується, якщо інше не встановлено судом при розгляді справи.
За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі встановленій законом.
Тобто, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана у письмовій формі.
Однак, відповідно до положень частин першої та другої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна зі сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.
Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім‘ї майна.
У випадку порушення письмової форми надання згоди на вчинення відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину) якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним.

Детальніше

Теґи:  , , , , , , , , , , , , 2016-02-27

replica watches sale
cheap replica watches